8 елементів земної кори
Текущая версия страницы пока не проверялась опытными участниками и может значительно отличаться от версии, проверенной 19 марта 2019;
проверки требует 1 правка.
Земна́я кора́ — внешняя твёрдая оболочка (кора) Земли, верхняя часть литосферы[1]. С внешней стороны большая часть коры покрыта гидросферой, а меньшая находится под воздействием атмосферы.
Описание[править | править код]
Земная кора схожа по структуре с корой большинства планет земной группы, за исключением Меркурия. Кроме того, кора схожего типа есть на Луне и многих спутниках планет-гигантов. При этом Земля уникальна тем, что обладает корой двух типов: континентальной и океанической. Для земной коры характерны постоянные движения: горизонтальные и колебательные.
Большей частью кора состоит из базальтов. Масса земной коры оценивается в 2,8⋅1019 тонн (из них 21 % — океаническая кора и 79 % — континентальная). Кора составляет лишь 0,473 % общей массы Земли.
Ниже коры находится мантия, которая отличается составом и физическими свойствами — она более плотная, содержит в основном тугоплавкие элементы. Разделяет кору и мантию граница Мохоровичича, на которой происходит резкое увеличение скоростей сейсмических волн.
Океаническая кора[править | править код]
Океаническая кора состоит главным образом из базальтов. Согласно теории тектоники плит, она непрерывно образуется в срединно-океанических хребтах, расходится от них и поглощается в мантию в зонах субдукции. Поэтому океаническая кора относительно молодая, и самые древние её участки датируются поздней юрой.
Толщина океанической коры практически не меняется со временем, поскольку в основном она определяется количеством расплава, выделившегося из материала мантии в зонах срединно-океанических хребтов. До некоторой степени влияние оказывает толщина осадочного слоя на дне океанов. В разных географических областях толщина океанической коры колеблется в пределах 5—10 километров (9—12 километров вместе с водой)[1].
В рамках стратификации Земли по механическим свойствам, океаническая кора относится к океанической литосфере. Толщина океанической литосферы, в отличие от коры, зависит в основном от её возраста. В зонах срединно-океанических хребтов астеносфера подходит очень близко к поверхности, и литосферный слой практически полностью отсутствует. По мере удаления от зон срединно-океанических хребтов толщина литосферы сначала растёт пропорционально её возрасту, затем скорость роста снижается. В зонах субдукции толщина океанической литосферы достигает наибольших значений, составляя 130—140 километров.
Континентальная кора[править | править код]
Континентальная (материковая) кора имеет трёхслойное строение. Верхний слой представлен прерывистым покровом осадочных пород, который развит широко, но редко имеет большую мощность. Большая часть коры сложена под верхней корой — слоем, состоящим главным образом из гранитов и гнейсов, обладающих низкой плотностью и древней историей. Исследования показывают, что большая часть этих пород образовались очень давно, около 3 миллиардов лет назад. Ниже находится нижняя кора, состоящая из метаморфических пород — гранулитов и им подобных.
Состав континентальной коры[править | править код]
Земную кору составляет сравнительно небольшое число элементов. Около половины массы земной коры приходится на кислород, более 25 % — на кремний. Всего 18 элементов: O, Si, Al, Fe, Ca, Na, K, Mg, H, Ti, C, Cl, P, S, N, Mn, F, Ba — составляют 99,8 % массы земной коры (см. таблицу ниже).
Распространённость элементов[2][3]
| Элемент | Порядковый номер | Содержание, % массы | Молярная масса | Содержание, % кол-во в-ва |
|---|---|---|---|---|
| Кислород | 8 | 49,13 | 16 | 53,52 |
| Кремний | 14 | 26,0 | 28,1 | 16,13 |
| Алюминий | 13 | 7,45 | 27 | 4,81 |
| Железо | 26 | 4,2 | 55,8 | 1,31 |
| Кальций | 20 | 3,25 | 40,1 | 1,41 |
| Натрий | 11 | 2,4 | 23 | 1,82 |
| Калий | 19 | 2,35 | 39,1 | 1,05 |
| Магний | 12 | 2,35 | 34,3 | 1,19 |
| Водород | 1 | 1,00 | 1 | 17,43 |
| Титан | 22 | 0,61 | 47,9 | 0,222 |
| Углерод | 6 | 0,35 | 12 | 0,508 |
| Хлор | 17 | 0,2 | 35,5 | 0,098 |
| Фосфор | 15 | 0,125 | 31,0 | 0,070 |
| Сера | 16 | 0,1 | 32,1 | 0,054 |
| Марганец | 25 | 0,1 | 54,9 | 0,032 |
| Фтор | 9 | 0,08 | 19,0 | 0,073 |
| Барий | 56 | 0,05 | 137,3 | 0,006 |
| Азот | 7 | 0,04 | 14,0 | 0,050 |
| Остальные | — | ~0,2 | — | — |
Определение состава верхней континентальной коры стало одной из первых задач, которую взялась решать молодая наука геохимия. Собственно из попыток решения этой задачи и появилась геохимия. Эта задача весьма сложна, поскольку земная кора состоит из множества пород разнообразного состава. Даже в пределах одного геологического тела состав пород может сильно варьировать. В разных районах могут быть распространены совершенно разные типы пород. В свете всего этого и возникла задача определения общего, среднего состава той части земной коры, что выходит на поверхность на континентах. С другой стороны, сразу же возник вопрос о содержательности этого термина.
Первая оценка состава верхней земной коры была сделана Франком Кларком. Кларк был сотрудником геологической службы США и занимался химическим анализом горных пород. После многих лет аналитических работ, он обобщил результаты анализов и рассчитал средний состав пород. Он предположил, что многие тысячи образцов, по сути, случайно отобранных, отражают средний состав земной коры (см. Кларки элементов). Эта работа Кларка вызвала фурор в научном сообществе. Она подверглась жёсткой критике, так как многие исследователи сравнивали такой способ с получением «средней температуры по больнице, включая морг». Другие исследователи считали, что этот метод подходит для такого разнородного объекта, каким является земная кора. Полученный Кларком состав земной коры был близок к граниту.
Следующую попытку определить средний состав земной коры предпринял Виктор Гольдшмидт. Он сделал предположение, что ледник, двигающийся по континентальной коре, соскребает все выходящие на поверхность породы, смешивает их. В результате породы, отлагающиеся в результате ледниковой эрозии, отражают состав средней континентальной коры. Гольдшмидт проанализировал состав ленточных глин, отлагавшихся в Балтийском море во время последнего оледенения. Их состав оказался удивительно близок к среднему составу, полученному Кларком. Совпадение оценок, полученных столь разными методами, стало сильным подтверждением геохимических методов.
Впоследствии определением состава континентальной коры занимались многие исследователи. Широкое научное признание получили оценки Виноградова, Ведеполя, Ронова и Ярошевского.
Некоторые новые попытки определения состава континентальной коры строятся на разделении её на части, сформированные в различных геодинамических обстановках.
Граница между верхней и нижней корой[править | править код]
Для изучения строения земной коры применяются косвенные геохимические и геофизические методы, но непосредственные данные можно получить в результате глубинного бурения. При проведении научного глубинного бурения часто ставится вопрос о природе границы между верхней (гранитной) и нижней (базальтовой) континентальной корой. Для изучения этого вопроса в СССР была пробурена Саатлинская скважина. В районе бурения наблюдалась гравитационная аномалия, которую связывали с выступом фундамента. Но бурение показало, что под скважиной находится интрузивный массив. При бурении Кольской сверхглубокой скважины граница Конрада также не была достигнута.
В 2005 году в печати обсуждалась возможность проникновения к границе Мохоровичича и в верхнюю мантию с помощью самопогружающихся вольфрамовых капсул, обогреваемых теплом распадающихся радионуклидов[4].
Примечания[править | править код]
- ↑ 1 2 Земная кора / Люстих Е. Н. // Большая советская энциклопедия : [в 30 т.] / гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : Советская энциклопедия, 1969—1978.
- ↑ Химия цемента и вяжущих веществ: Учеб. пособие / Н. А. Андреева; СПбГСУ. — СПб., 2011. — 67 с.
- ↑ Определитель минералов / Т. Б. Здорик; — М., 1978. — 325 с.
- ↑ M.I. Ojovan, F.G.F. Gibb, P.P. Poluektov, E.P. Emets. Probing of the interior layers of the Earth with self-sinking capsules. Atomic Energy, 99, No. 2, 556—562.
Ссылки[править | править код]
Источник
Земна кора складається в основному з дев’яти елементів, на які припадає 99,79 % (табл. 1). Серед решти переважають титан, фосфор, марганець, фтор, сірка, стронцій, барій, вуглець, хлор, нікель. Тому, попри велику кількість можливих комбінацій хімічних елементів, число основних породоутворюючих мінералів у цілому невелике. Декілька елементів — таких, як золото, срібло, мідь, сірка, платина, вуглець у формі графіту і алмазу — зустрічаються в чистому вигляді, але більшість — у вигляді хімічних сполук. Оскільки вміст кисню в земній корі є найбільшим, то хімічні сполуки з ним інших елементів особливо поширені. Кремній та алюміній, які займають відповідно друге і третє місця, найчастіше входять до складу силікатних мінералів. Силікати — це сполуки кремнію і кисню з іншими елементами — такими, як алюміній, натрій, калій, залізо і магній. Порівняно рідше мінеральні сполуки містять карбонати, сульфіди, сульфати, хлориди, фосфати, гідроксиди, нітрати і борати.
Таблиця 1. Вміст у земній корі найбільш поширених елементів (за О.П. Виноградовим, 1959 р.)
Елемент | Відсоток від загальної маси | Елемент | Відсоток від загальної маси |
Кисень | 47,2 | Натрій | 2,64 |
Кремній | 27,6 | Калій | 2,6 |
Алюміній | 8,8 | Магній | 2,1 |
Залізо | 5,1 | Водень | 0,15 |
Кальцій | 3,6 | Усі решта | 0,21 |
Хімічний склад у земній корі безперервно оновлюється. Пояснюється це постійним переміщенням хімічних елементів у складі газів, водних і твердих розчинів. Завдяки міграції елементів між різними шарами кори, а також між материками і океанами здійснюється взаємний обмін речовиною. Але дослідження хімічного складу континентального й океанічного типів кори показали, що між ними є помітні відмінності: в континентальній земній корі підвищений вміст оксидів кремнію, натрію, калію і фосфору, в океанічному типі оксидів алюмінію, кальцію, заліза, титану, марганцю.
Хімічний склад земної кори, маса якої становить лише 1 % маси планети, відмінний від складу Землі в цілому. За даними О.Є. Ферсмана, найпоширенішими елементами Землі є (% маси): залізо — 39,76; кисень — 27,71; кремній — 14,53; магній — 8,69; нікель — 3,46; кальцій — 2,32; алюміній — 1,79; сірка — 0,64; інші — 1,1. Середній хімічний склад земних порід близький до складу більшості метеоритів. Таку ж схожість засвідчили дослідження ґрунту Місяця, доставленого на Землю автоматичними станціями і астронавтами. Таким чином, зіставлення хімічного і мінерального складу метеоритів та інших тіл Сонячної системи свідчить про єдність походження матерії внутрішніх планет.
В природі мінерали (однорідні за складом і будовою хімічні сполуки або однорідні елементи) зустрічаються у твердому, рідкому або газоподібному стані. Основну масу складають тверді мінерали. Кристали мінералів мають форму багатогранників, для них характерне строго закономірне розташування атомів, з яких вони складаються.
Мінерали визначаються з допомогою спеціальних методів дослідження за кольором, блиском, спайністю, зломом, твердістю, кольором риски, питомою масою, розчинністю, магнітними властивостями, заломленням світлових і рентгенівських променів.
У природних умовах мінерали складають різні сполучення і утворюють гірські породи, які за походженням поділяють на три групи: магматичні, осадові, метаморфічні. Основну масу земної кори складають магматичні гірські породи (близько 95 % її маси). Поверхня ж Землі на 75 % складена осадовими породами і на 25 % — магматичними і метаморфічними породами.
Магматичні породи утворюються з магми або лави (вилитої на поверхню магми). Породи, що утворилися з магми на глибині, називаються інтрузивними, а на поверхні — ефузивними. Магматичні породи складаються переважно з силікатів і алюмосилікатів, найважливішими компонентами яких є оксиди кремнезему Si02 і глинозему А1203. За вмістом кремнезему магматичні породи поділяються на чотири групи, які представлено в табл. 2.
Таблиця 2. Поділ магматичних порід за вмістом кремнезему
Породи | Вміст Si02, % | Характерні породи | |
Інтрузивні | Ефузивні | ||
Ультраосновні | 40 | Дуніти, піроксеніт, перідотит | |
Основні | 40—52 | Габро | Базальт, діабаз |
Середні | 52—65 | Діорит | Андезит |
Кислі | 65 | Граніт | Ліпарит (ріоліт) |
Осадові гірські породи бувають уламкового, органічного і хімічного походження. Відомо, що під дією тепла та холоду, вологи, вітру гірські породи постійно руйнуються, розпадаються на уламки, пісок, пил, мул. Текучі води, льодовики, вітер зносять цей вивітрений матеріал у моря, озера, низовини. Найбільша кількість піщаного і мулистого матеріалу осідає в морях і океанах. Спочатку він представляє собою напіврідку масу, але пізніше під тиском нових шарів ущільнюється і згодом перетворюється в тверду осадову породу: пісок — у пісковик, глина — в глинистий сланець. Ці гірські породи уламкового походження. Осадові породи органічного походження утворюються в результаті нагромадження органічних решток після відмирання тварин та рослин. Так, наприклад, органічного походження є крейда, яка складається головним чином з панцирів дрібних одноклітинних водоростей і мікроскопічних раковин корененіжок. Органічне походження має багато вапняків і такі корисні копалини, як кам’яне та буре вугілля. Осадові породи хімічного походження утворюються в результаті випадання з водних розчинів різноманітних розчинених речовин (наприклад, кам’яна сіль).
Метаморфічні гірські породи утворюються в процесі глибинного перетворення осадових і магматичних порід, які, будучи похованими під пластами нових нашарувань, опиняються в умовах великого тиску і високої температури. Інколи відбувається повне переплавлення порід, внаслідок чого з граніту та одночасно з осадових порід утворюється гнейс, а наприклад, з рихлого пісковику — дуже твердий кварцит. Перекристалізація вапняку приводить до утворення мармуру. Метаморфічні породи відрізняються специфічним мінеральним складом і набувають нових текстурних ознак, наприклад сланцюватості. До числа найпоширеніших метаморфічних порід належать глинисті сланці, гнейси, кварцити, мармури, скарни, роговики.
Источник
Міністерство освіти і науки
України
Львівський національний університет
імені Івана Франка
Геологічний факультет
Кафедра
екологічної та інженерної
геології і гідрогеології
Головні структурні елементи
земної кори
/реферат /
Виконала : ст. групи ГЛЕ-42
Бохінська Наталія
Перевірила : доц.
Сливко Є. М..
Львів 2013
Зміст
Вступ…………………………………………………………………………..3
- Поняття «земна кора»…………………………………………………..5
- Типи земної кори………………………………………………………..8
- Континентальна земна кора………………………………………..8
- Океанічна земна кора……………………………………………….9
- Перехідні типи земної кори…………………………………………9
- Головні структурні елементи земної
кори……………………………11
Висновки………………………………………………………………………16
Список
використаної літератури…………………………………………….17
Вступ
Людство завжди цікавило, що насправді
міститься всередині Землі. Досі ніхто
не спромігся побувати там. Навіть найглибша
бурова свердловина світу сягає тільки
12 км. Але це незначна глибина порівняно
з розмірами нашої планети. Якщо уявити Землю у вигляді яблука, то ця надглибока свердловина
навіть не порушить його шкірку.
Згідно з науковими даними у будові нашої
планети розрізняють три основні частини:
ядро, мантію та земну кору (рис. 1).
Ядро — наймасивніша (найщільніша) внутрішня
частина Землі. Воно складається з речовин,
що мають властивості металів. Радіус
ядра становить близько 3 500 км. Температура
в ядрі досягає 4 000 — 5 000°С.
Мантія — найбільша за об’ємом частина планети
(4/5 об’єму Землі). Речовина мантії перебуває
в твердому стані. Тільки на глибині близько
150 — 200 км від поверхні у верхній частині
мантії є в’язкий шар — астеносфера. Температура
речовини мантії з наближенням до поверхні
Землі знижується від 4000° до 1 000°С.
Вище від мантії лежить земна кора —
верхня тверда оболонка літосфери. Товща
земної кори становить 5 — 10 км під океанами,
70 — 80 км — у горах на суходолі. Порівнявши її із товщею
мантії та ядра, можна сказати, що — це
наче тонка плівка. [5]
Рис. 1 Будова планети Земля
Земна кора складена різними за походженням
групами гірських порід (магматичними,
метаморфічними, осадовими), які, в свою
чергу, складені мінералами, а останні
хімічними елементами. Таким чином, виходячи
з концепції ієрархічної організації
природної речовини, про склад земної
кори можна судити через послідовне вивчення
хімічних елементів, мінералів і гірських
порід. [1]
1. Поняття «земна
кора»
Земна кора (рис.2) – це верхній шар нашої
планети, одна зі структурних оболонок планети, як ядро, мантія. Земна кора є твердим
утворенням що становить 0,1-0,5% радіуса Землі.
Простежується до глибини 5-10 км в океанах
без (без урахування води), до 30-40 км у рівнинних
платформних областях і до 50-75 км у гірських
районах. Від мантії земна кора, здебільшого,
відділена досить різкою сейсмічною межею,
де швидкості повздовжніх хвиль збільшуються
від 6,5-7,0 до 8,0 км/с. Цю межу виявив 1909 р.
сербський сейсмолог Мохоровичич, тому
її називають поверхнею Мохоровичича
(Мохо, М). Отже, можна сказати, що земна
кора – це зовнішня тверда оболонка Землі,
розташована вище межі М. [6]
Земна кора в хімічному відношенні
з усіх внутрішніх геосфер Землі вивчена
найбільш детально. Але і в її межах достовірні
дані про хімічний склад гірських порід
отримані лише для самої верхньої, доступної
для спостережень частини материків, тобто
до глибини 10-15 км. Перші відомості про
хімічний склад земної кори належать американському
вченому Ф. Кларку, який базуючись на результатах
6000 хімічних аналізів різних гірських
порід у 1889 році вирахував і опублікував
середні вмісти 50 основних хімічних елементів
земної кори.
Найпоширенішими хімічними елементами
в земній корі, кларки яких перевищують
одиницю або близькі до неї, є кисень,
кремній, алюміній, залізо, кальцій, натрій,
магній, калій та водень. Вони складають
більше 98% земної кори, при цьому близько
80% припадає на долю кисню, кремнію та алюмінію.
[1]
Земна кора складається з мінералів і
гірських порід, яких у природі існує кілька
тисяч видів. Мінерали й гірські породи
різняться між собою кольором, твердістю,
будовою, температурою плавлення, розчинністю
у воді та іншими властивостями. Багато
з них людина широко використовує, наприклад,
як паливо, у будівництві, для отримання
кольорових і чорних металів.
Різноманітність мінералів і гірських
порід зумовлена головним чином різними
умовами їх утворення. За походженням
їх поділяють на магматичні, осадові і
метаморфічні.
Рис. 2 Будова земної кори
На тематичній карті «Будова
земної кори» показано розташування літосферних
плит та напрямки і швидкість їх руху.
На плитах виділено кольором платформи
і області складчастості. Вони краще вивчені
і більш достовірно показані на суходолі. Як
видно з карти, ядра сучасних материків
утворюють здебільшого давні докембрійські
платформи. Їх обрамляють молоді платформи
та області складчастості, що утворилися
в наступні ери. Часто на карті «Будова
земної кори» наводиться спеціальна шкала
– геохронологічна таблиця, що відображає
відтинки геологічного часу (геологічні
ери, періоди), яким відповідає певний
етап формування земної кори (епохи горотворення).
На карті на дні морів і океанів
позначено океанічні платформи, серединноокеанічні
хребти, глибоководні жолоби, зони розломів.
Штриховкою та значками відмічені зони
землетрусів і вулкани. На місцезнаходження
родовищ різних за походженням (осадових,
магматичних, метаморфічних) корисних
копалин вказують типові значки. [3]
У будові
земної кори виділяють три шари: осадовий
(верхній), складений неметаморфізованими
осадовими породами; гранітний (гранітогнейсів),
складений магматичними, багатими на кремнезем
породами, а також метаморфічними, близькими
за складом до гранітів; базальтовий, складений
основними магматичними і щільними метаморфічними
породами, що збагачені магнієм та залізом.
Проте всі ці назви є умовними. Вони ґрунтуються
на зіставленні швидкостей проходження
сейсмічних хвиль зі швидкостями поширення
пружних коливань, які були визначені
для зазначених порід – базальтів і гранітів
– експериментальним шляхом. Швидкості
проходження поздовжніх хвиль у шарах
земної кори відповідають у середньому
таким значенням, км/с: в осадовому шарі
3-5, у гранітному 5-6 (6,5), у базальтовому
6,5-7,2.
Осадовий
шар складений осадовими породами, які
є продуктами перевідкладення матеріалу
нижніх (давніше утворених) шарів. Він
хоча і покриває всю поверхню Землі, проте
місцями є надзвичайно тонким, іноді його
нема, а деколи він досягає потужності
в десятки кілометрів.
Гранітний
шар утворений метаморфічними і магматичними
породами. Тут переважають відміни порід,
багаті на кремнезем (кислі породи). Потужність
шару досягає 15-20 км, а інколи й більше.
В межах океанських плит та деяких континентальних
глибоких депресій його нема, або ж він
розвинутий слабко.
Базальтовий
шар складений переважно гранулітобазитовими
високометаморфізованими та магматичними
породами. Вміст кремнезему тут менший
(переважно основні породи), а їхня густина
вища.Цей шар розвинутий в основі в основі
земної кори в усіх частинах земної кулі,
а також ним складене ложе Світового океану.
[6]
2. Типи земної кори
Виділяють декілька
типів земної кори, головними серед яких
за геофізичними, геохімічними та геологічними
ознаками є континентальний і океанський
два головні типи земної кори. [6] Материкова
земна кора складається з трьох
шарів (осадового, гранітного, базальтового). Океанічна земна кора утворена лише двома
шарами (осадовим і базальтовим) і дуже
тонка. Такий тип кори є лише під западинами
океанів.
2.1 Континентальна
земна кора
Континентальна земна
кора ( рис.3) займає меншу площу ( близько
40% поверхні Землі), але має складну будову
і набагато більшу потужність. Під високими
горами її товщина вимірюється 60-70 кілометрами.
Будова кори континентального типу має
тричленний характер – базальтовий, гранітний
і осадовий шари.
Гранітний шар виходить
на поверхню на ділянках, іменованих щитами.
Наприклад, Балтійський щит, частину якого
займає Кольський півострів, складений
породами гранітного складу. Саме тут
велося глибоке буріння, і Кольська надглибока свердловина досягла
позначки 12 км. Але спроби пробурити весь
гранітний шар наскрізь виявилися невдалими.
Шельф — підводна окраїна материка
— також має континентальну кору. Те ж
відноситься і до великих островів — Нової
Зеландії, островів Калімантан, Сулавесі,
Нова Гвінея, Гренландія, Сахалін, Мадагаскар
і іншим. Окраїнні моря і внутрішні моря,
такі як Середземне, Чорне, Азовське, розташовані
на корі континентального типу.
Базальтовий шар межує з поверхнею
Мохо. Верхній осадовий шар змінює свою
товщину в залежності від рельєфу поверхні.
Так, в гірських районах він тонкий або
взагалі відсутній, так як зовнішні сили
Землі переміщують пухкий матеріал вниз
по схилах. Зате в передгір’ях, на рівнинах,
в улоговинах і западинах він досягає
значних потужностей. [2]
Рис.3 Континентальна кора
2.2 Океанічна земна
кора
Океанічна земна кора — земна
кора, розповсюджена під дном океанів та
морів.
Відрізняється від континентальної
земної кори відсутністю гранітного шару
і значно меншою потужністю — від 5 до 10
км (макс. 20-25 км), зокрема зменшеною товщиною
осадового шару.
Як і континентальна, характеризується
тришаровою будовою:
- верхній осадовий шар, потужністю
від дек. сотень м до 1 км, складається з крихких розсипчастих
порід, швидкість поширення сейсмічних
хвиль в яких 2,0—2,5 км/с; - середній шар, потужністю 1,0-3,0 км, складений базальтами з прошарками карбонатних та
кременистих порід (швидкість сейсм. хвиль 3,5—4,5 км/с); - нижній (базальтовий) шар, потужністю
3,5-5,0 км, складений основними та ультраосновними породами (швидкість сейсм. хвиль 6,3-6,5 км/с, в окремих випадках — до 7,0—7,4 км/с). [4]
2.3 Перехідні типи земної
кори
Крім цих
головних типів земної кори, виділяють
також перехідні – субокеанський і субконтинентальний.
Субокеанський за будовою ближчий до океанського,
але відрізняється від нього значною потужністю
осадового шару ( від 4-10 до 15-20 км). Його
виявлено у великих прогинах окраїнних
та внутрішньоконтинентальний морів (
Каспійське, Чорне, Середземне, Японське,
Охотське, Карибське, Мексиканська затока),
де під осадовими породами безпосередньо
залягає базальтовий шар потужністю 5-8
км. Загальна потужність земної кори становить
тут 20 км і більше.
Субконтинентальний
тип розвинутий у межах острівних дуг
(Алеутська Курильська) і мілководних
плато. За складом він відповідає материковому
типу, проте зменшеної потужності (20-30
км). Його особливістю є нечітке розмежування
гранітогнейсового і базальтового шарів
(межа Конрада). [6]
3. Головні структурні елементи
земної кори
Найбільш структурними елементами
земної кори, які не тільки відрізняються
за характером її будови, але й чітко простежуються
на поверхні, є континенти і океани. Проте
відразу слід зазначити, що не весь простір
заповнений водами океанів є океанською
структурою. Периферійні частини океанів
характеризуються наявністю шельфових
зон, для яких властивий континентальний
тип кори і їх вважати складовими океанських
структур було б помилкою, так само як
і внутрішньоконтинентальні моря з океанічним
типом кори не можна відносити до континентальної
структури. Окрім того, різниця між
цими двома структурними елементами земної
кори не зводиться тільки до типу земної
кори, а охоплює цілу низку відмінностей
у будові, складі, фізичному стані речовини
тощо, не лише земної кори, але й літосфери
і навіть верхньої мантії. В даному випадку
важливим критерієм, який підкреслює неоднорідність
літосфери, є сейсмічність, оскільки
в межах земної кулі спостерігається різка
нерівномірність проявлення сейсмічної
активності. Виділяються широкі ділянки
земної поверхні континентів і ложа океанів
практично асейсмічні, і відносно вузькі
зони, в межах яких зосереджені всі осередки
землетрусів і вулканічної діяльності,
тобто сейсмічно активні. Такими зонами
є серединно-океанічні хребти, зони поєднання
острівних дуг або окраїнних гірських
хребтів і глибоководних жолобів на периферії
океанів, а також гірський пояс, який простягається
від Гібралтара через Північну Африку,
Південну Європу та Центральну Азію до
Індонезії.
Такі зони виконують роль своєрідних
швів між відносно стійкими і внутрішньо
монолітними ділянками літосфери, які
називаються літосферними плитами. На
сучасному етапі вивченості літосфери
в її структурі виділяється сім великих
і тринадцять малих плит, які об’єднують
континенти та прилеглі до них ділянки
океанів. Наприклад, Африканська плита окрім однойменного континенту
та його підводної окраїни включає також
південно-східну частину Атлантичного
океану, західну частину Індійського
океану аж до їх серединно-
Источник
