Хім склад земної кори
Земна кора складається в основному з дев’яти елементів, на які припадає 99,79 % (табл. 1). Серед решти переважають титан, фосфор, марганець, фтор, сірка, стронцій, барій, вуглець, хлор, нікель. Тому, попри велику кількість можливих комбінацій хімічних елементів, число основних породоутворюючих мінералів у цілому невелике. Декілька елементів — таких, як золото, срібло, мідь, сірка, платина, вуглець у формі графіту і алмазу — зустрічаються в чистому вигляді, але більшість — у вигляді хімічних сполук. Оскільки вміст кисню в земній корі є найбільшим, то хімічні сполуки з ним інших елементів особливо поширені. Кремній та алюміній, які займають відповідно друге і третє місця, найчастіше входять до складу силікатних мінералів. Силікати — це сполуки кремнію і кисню з іншими елементами — такими, як алюміній, натрій, калій, залізо і магній. Порівняно рідше мінеральні сполуки містять карбонати, сульфіди, сульфати, хлориди, фосфати, гідроксиди, нітрати і борати.
Таблиця 1. Вміст у земній корі найбільш поширених елементів (за О.П. Виноградовим, 1959 р.)
Елемент | Відсоток від загальної маси | Елемент | Відсоток від загальної маси |
Кисень | 47,2 | Натрій | 2,64 |
Кремній | 27,6 | Калій | 2,6 |
Алюміній | 8,8 | Магній | 2,1 |
Залізо | 5,1 | Водень | 0,15 |
Кальцій | 3,6 | Усі решта | 0,21 |
Хімічний склад у земній корі безперервно оновлюється. Пояснюється це постійним переміщенням хімічних елементів у складі газів, водних і твердих розчинів. Завдяки міграції елементів між різними шарами кори, а також між материками і океанами здійснюється взаємний обмін речовиною. Але дослідження хімічного складу континентального й океанічного типів кори показали, що між ними є помітні відмінності: в континентальній земній корі підвищений вміст оксидів кремнію, натрію, калію і фосфору, в океанічному типі оксидів алюмінію, кальцію, заліза, титану, марганцю.
Хімічний склад земної кори, маса якої становить лише 1 % маси планети, відмінний від складу Землі в цілому. За даними О.Є. Ферсмана, найпоширенішими елементами Землі є (% маси): залізо — 39,76; кисень — 27,71; кремній — 14,53; магній — 8,69; нікель — 3,46; кальцій — 2,32; алюміній — 1,79; сірка — 0,64; інші — 1,1. Середній хімічний склад земних порід близький до складу більшості метеоритів. Таку ж схожість засвідчили дослідження ґрунту Місяця, доставленого на Землю автоматичними станціями і астронавтами. Таким чином, зіставлення хімічного і мінерального складу метеоритів та інших тіл Сонячної системи свідчить про єдність походження матерії внутрішніх планет.
В природі мінерали (однорідні за складом і будовою хімічні сполуки або однорідні елементи) зустрічаються у твердому, рідкому або газоподібному стані. Основну масу складають тверді мінерали. Кристали мінералів мають форму багатогранників, для них характерне строго закономірне розташування атомів, з яких вони складаються.
Мінерали визначаються з допомогою спеціальних методів дослідження за кольором, блиском, спайністю, зломом, твердістю, кольором риски, питомою масою, розчинністю, магнітними властивостями, заломленням світлових і рентгенівських променів.
У природних умовах мінерали складають різні сполучення і утворюють гірські породи, які за походженням поділяють на три групи: магматичні, осадові, метаморфічні. Основну масу земної кори складають магматичні гірські породи (близько 95 % її маси). Поверхня ж Землі на 75 % складена осадовими породами і на 25 % — магматичними і метаморфічними породами.
Магматичні породи утворюються з магми або лави (вилитої на поверхню магми). Породи, що утворилися з магми на глибині, називаються інтрузивними, а на поверхні — ефузивними. Магматичні породи складаються переважно з силікатів і алюмосилікатів, найважливішими компонентами яких є оксиди кремнезему Si02 і глинозему А1203. За вмістом кремнезему магматичні породи поділяються на чотири групи, які представлено в табл. 2.
Таблиця 2. Поділ магматичних порід за вмістом кремнезему
Породи | Вміст Si02, % | Характерні породи | |
Інтрузивні | Ефузивні | ||
Ультраосновні | 40 | Дуніти, піроксеніт, перідотит | |
Основні | 40—52 | Габро | Базальт, діабаз |
Середні | 52—65 | Діорит | Андезит |
Кислі | 65 | Граніт | Ліпарит (ріоліт) |
Осадові гірські породи бувають уламкового, органічного і хімічного походження. Відомо, що під дією тепла та холоду, вологи, вітру гірські породи постійно руйнуються, розпадаються на уламки, пісок, пил, мул. Текучі води, льодовики, вітер зносять цей вивітрений матеріал у моря, озера, низовини. Найбільша кількість піщаного і мулистого матеріалу осідає в морях і океанах. Спочатку він представляє собою напіврідку масу, але пізніше під тиском нових шарів ущільнюється і згодом перетворюється в тверду осадову породу: пісок — у пісковик, глина — в глинистий сланець. Ці гірські породи уламкового походження. Осадові породи органічного походження утворюються в результаті нагромадження органічних решток після відмирання тварин та рослин. Так, наприклад, органічного походження є крейда, яка складається головним чином з панцирів дрібних одноклітинних водоростей і мікроскопічних раковин корененіжок. Органічне походження має багато вапняків і такі корисні копалини, як кам’яне та буре вугілля. Осадові породи хімічного походження утворюються в результаті випадання з водних розчинів різноманітних розчинених речовин (наприклад, кам’яна сіль).
Метаморфічні гірські породи утворюються в процесі глибинного перетворення осадових і магматичних порід, які, будучи похованими під пластами нових нашарувань, опиняються в умовах великого тиску і високої температури. Інколи відбувається повне переплавлення порід, внаслідок чого з граніту та одночасно з осадових порід утворюється гнейс, а наприклад, з рихлого пісковику — дуже твердий кварцит. Перекристалізація вапняку приводить до утворення мармуру. Метаморфічні породи відрізняються специфічним мінеральним складом і набувають нових текстурних ознак, наприклад сланцюватості. До числа найпоширеніших метаморфічних порід належать глинисті сланці, гнейси, кварцити, мармури, скарни, роговики.
Источник
Розділ 3. РЕЧОВИННИЙ СКЛАД І БУДОВА ЗЕМНОЇ КОРИ
Земна кора, як доступніша для вивчення з усіх геосфер Землі, є безпосереднім об’єктом геологічних досліджень. В ній сконцентровані всі види мінеральної сировини необхідної для існування людства, в зв’язку з чим саме ця складова нашої планети вивчена найбільш повно і детально. Окрім того, саме земна кора є основним середовищем техногенного навантаження і з метою запобігання екологічної катастрофи необхідно всебічно вивчити її склад, будову та закони розвитку.
Речовинний склад земної кори
Земна кора складена різними за походженням групами гірських порід (магматичними, метаморфічними, осадовими), які, в свою чергу, складені мінералами, а останні хімічними елементами. Таким чином, виходячи з концепції ієрархічної організації природної речовини, про склад земної кори можна судити через послідовне вивчення хімічних елементів, мінералів і гірських порід.
Хімічний склад земної кори
Земна кора в хімічному відношенні з усіх внутрішніх геосфер Землі вивчена найбільш детально. Але і в її межах достовірні дані про хімічний склад гірських порід отримані лише для самої верхньої, доступної для спостережень частини материків, тобто до глибини 10-15 км.
Перші відомості про хімічний склад земної кори належать американському вченому Ф. Кларку, який базуючись на результатах 6000 хімічних аналізів різних гірських порід у 1889 році вирахував і опублікував середні вмісти 50 основних хімічних елементів земної кори. Пізніше ці результати уточнювалися багатьма вченими, зокрема, В.І. Вернадським, О.П. Виноградовим, Г.В. Войткевичем, О.Б. Роновим, Р. Тейлером, О.О.Ярошевським та іншими, які не тільки суттєво доповнили знання про хімічний склад земної кори, але й за пропозицією О.Є. Ферсмана ввели поняття кларків.
Кларк – це середній вміст хімічного елемента у земній корі. Розрізняють масові (вагові), атомні та об’ємні кларки. Масові кларки – це середні масові вмісти елементів, виражені у відсотках або грамах на тону. Атомні кларки відображають процентну кількість числа атомів, а об’ємні показують, який об’єм породи у відсотках займає даний елемент.
Найпоширенішими хімічними елементами в земній корі, кларки яких перевищують одиницю або близькі до неї, є кисень, кремній, алюміній, залізо, кальцій, натрій, магній, калій та водень. Вони складають більше 98% земної кори, при цьому близько 80% припадає на долю кисню, кремнію та алюмінію (табл. 3.1).
Зазначені вище елементи (окрім водню), а також вуглець, фосфор, хлор та фтор є головними складовими гірських порід, у зв’язку з чим їх називають породоутворюючими, або петрогенними. Елементи, які характеризуються незначними кларками, утворюють групу рідкісних або розсіянихелементів. Окрім цього виділяють ще металогенні елементи, що складають, головним чином, руди металевих корисних копалин. До них відносяться мідь, свинець, цинк, молібден, ртуть та інші. Проте, існують також елементи, які в природі відіграють подвійну роль: з однієї сторони вони можуть виступати як петрогенні, і входять до основного складу гірських порід, а з другої – утворюють типові сполуки металів як рудогенні. Прикладом їх можуть слугувати залізо, марганець, алюміній та інші.
Таблиця 3.1.
Середній хімічний склад земної кори (хімічні елементи, %)
Елементи | За Ф.В. Кларком (1924) | За О.П. Винаградовим (1962) | За О.О. Ярошевським (1988) |
O | 49,52 | 49,13 | 47,90 |
Si | 25,75 | 26,00 | 29,50 |
Аl | 7,51 | 7,45 | 8,14 |
Fe | 4,70 | 4,20 | 4,37 |
Mg | 1,94 | 2,35 | 1,79 |
Ca | 3,29 | 3,25 | 2,71 |
Na | 2,64 | 2,40 | 2,01 |
K | 2,40 | 2,35 | 2,40 |
H | 0,88 | 0,15 | 0,16 |
Нерівномірність поширення хімічних елементів у земній корі є однією з особливостей її хімізму. Це також знайшло відображення в періодичній системі Д.І. Мендєлєєва. Так, кларки перших 30 елементів системи (від водню до цинку), здебільшого, складають цілі і десяті частки відсотків, кларки ж інших елементів лише в поодиноких випадках досягають тисячних часток відсотка.
Наочніше характер поширення хімічних елементів у земній корі виражається напівлогарифмічною кривою О.Є. Ферсмана (рис. 3.1), де на осі абсцис показані порядкові номери елементів періодичної системи, а на осі ординат – логарифми кларків. Як видно з діаграми, значення кларків більшості елементів займають положення поблизу трендової лінії. Ці елементи відносяться до елементів з нормальноюпоширеністю. Вище середньої кривої знаходяться надлишкові елементи, до яких відносяться практично всі петрогенні, а нижче цієї кривої розташовані елементи, які дістали назву дефіцитних. Це – благородні гази, берилій, гелій, селен, платиноїди, літій та інші.
Рис. 3.1. Логарифми кларків хімічних елементів земної кори (за О.Є. Ферсманом)
Абсолютна більшість хімічних елементів являють собою групу атомів з різним масовим числом, але з однаковим зарядом, тобто – це асоціації ізотопів. В земній корі існує більше 360 ізотопів. Окремі хімічні елементи складаються з декількох ізотопів. Наприклад, олово має десять ізотопів, ксенон – дев’ять, кадмій і телур по вісім. Такі елементи називаються складними. Існують також і прості хімічні елементи, які не мають ізотопів. До них належать залізо, натрій, фосфор, ванадій, марганець, золото та інші, всього 22. Ізотопний склад складних хімічних елементів залежить від їх походження. Так, свинець, до складу якого входять чотири ізотопи (Pb204, Pb206, Pb207,Pb208), може бути урановим, як продукт розпаду урану з ізотопом Pb206, або торієвим з ізотопом Pb204 (продукт розпаду торію).
Помилковим було б вважати, що саме елементи з високими кларками утворюють родовища корисних копалин. В даному випадку основна роль належить не кларковим вмістам, а властивостям того або іншого елементу утворювати значні концентрації. Наприклад такі метали як галій, цезій, берилій з високими кларками не утворюють самостійних родовищ, і навпаки більш рідкісні елементи, такі як вісмут, ртуть, золото, срібло, можуть утворювати промислові концентрації. Це пояснюється тим, що кларкові вмісти хімічних елементів залежать від будови атомного ядра, а властивість елементів утворювати промислові концентрації – від хімічних властивостей атомів і стійкості зв’язків зовнішніх електронів. Тобто у здатності атомів віддавати або приєднувати електрони і, таким чином, утворювати сполуки. Однією з форм існування таких сполук хімічних елементів є мінерали, як наступний рівень організації земної речовини.
Дата добавления: 2017-03-18; просмотров: 592 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов
Читайте также:
Рекомендуемый контект:
Поиск на сайте:
© 2015-2020 lektsii.org — Контакты — Последнее добавление
Источник
Sorry, this entry is only available in
Російська
На жаль, цей запис доступний тільки на
Російська.
К сожалению, эта запись доступна только на
Російська.
For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
Из каких химических элементов состоит Земля, вернее, доступная для исследования ее верхняя оболочка — земная кора? Здравый смысл подсказывает, что из тех же элементов, которые известны в периодической системе Менделеева. Несколько десятилетий назад такой ответ был бы правильным, но сейчас он нуждается в дополнении: за это время было получено 16 искусственных химических элементов, неизвестных ранее в земной природе. Это технеций (№ 43), астат (№ 85), франций (№ 87) и 13 трансурановых элементов с порядковым номером 93 и выше (нептуний, плутоний, америций, кюрий и т. д.). Ничтожные следы технеция, астата, франция, нептуния и плутония позднее были обнаружены и в земных минералах. Таким образом, качественный элементарный состав земной коры известен. Но каков количественный состав, сколько содержится в земной коре отдельных элементов? Эту задачу поставил перед собой американский химик и минералог Ф. Кларк (1847—1931), который в 1889 г. опубликовал подсчеты среднего состава земной коры (У Кларка были предшественники. Подобные расчеты производил в 1815 г. для 10 элементов английский минералог В. Филлипс, его работы были продолжены французскими учеными Эли-де-Бомоном и Г. Добрэ. Однако эти расчеты были приблизительными и не оказали значительного влияния на научную мысль того времени).
Кларк был руководителем химической лаборатории Геологического комитета в Вашингтоне, через его руки проходили многие анализы горных пород и минералов. Отобрав 880 наиболее авторитетных анализов горных пород, Кларк вычислил среднее содержание для 10 химических элементов, полагая, что образцы горных пород дают представление о верхней оболочке Земли толщиной в 10 миль (16 км). Конечно, тогда, как и в ваше время, было невозможно непосредственно получать образцы пород с такой глубины, однако предполагалось, что при горообразовательных процессах примерно с такой глубины породы поступают на земную поверхность. Эту толщу Кларк считал твердой земной корой. Ее средний состав он и стремился определить. При этом Кларк исходил из предположения, что чем чаще горные породы анализируются, тем шире они распространены в природе. Это положение, как показали дальнейшие исследования, не отвечало действительности, однако ошибка была невелика и не отразилась на основных выводах.
В «земную кору» Кларк включал также всю гидросферу (Мировой океан) и атмосферу. Масса гидросферы составляет лишь несколько процентов, а атмосферы — сотые доли процента от массы твердой земной коры, в связи о чем числа Кларка отражали именно ее состав:
В первые годы труды Кларка не встретили понимания и поддержки.
Достойная оценка работ Кларка пришла гораздо позже и с другой стороны земного шара, из России, где в первом десятилетии XX века зарождалась новая наука — геохимия.
Огромные успехи научной атомистики того времени — открытие электрона и радиоактивности, разработка представлений о сложном строении атома — сделали этот «кирпич мироздания» объектом исследования не только физики и химии, но и наук о Земле. Революция в естествознании затронула геологию. Одним из первых это понял заведующий кафедрой минералогии Московского университета профессор В. И. Вернадский.
До работ Вернадского среди ученых господствовало представление о минеральной форме нахождения химических элементов в литосфере. Считалось, что медь входит в состав халькопирита (CuFeS2) и других медных минералов, цинк — сфалерита (ZnS) и т. д. Сколько меди или цинка находится в гранитах или базальтах, т. е. породах, не содержащих минералы этих элементов, было неизвестно и сама постановка вопроса казалась не очень актуальной. Методы анализа тоже не всегда позволяли решать подобные вопросы. Поэтому, когда Вернадский в первые десятилетия XX века стал с помощью спектрального анализа изучать содержание в горных породах таких редких элементов, как цезий, рубидий, индий, таллий, висмут, его работы оказались новаторскими.
Философский склад ума ученого, замечательное умение видеть в единичных фактах проявление общих законов природы позволили ему разработать представление о «неминеральной», «рассеянной» форме нахождения химических элементов. Вернадский пришел к выводу о всеобщем рассеянии химических элементов, о том, что «все элементы есть везде». Об этом ученый доложил в 1909 г. на XII съезде русских естествоиспытателей и врачей. Вернадский сказал: «В каждой капле и пылинке вещества на земной поверхности, по мере увеличения тонкости наших исследований, мы открываем все новые и новые элементы. Получается впечатление микрокосмического характера их рассеяния. В песчинке или капле, как в микрокосме, отражается общий состав космоса. В ней могут быть найдены все те же элементы, какие наблюдаются на земном шаре, в небесных пространствах. Вопрос связан лишь с улучшением и уточнением методов исследования. При их улучшении мы находим Na, Li, Sr там, где их раньше не видели; при их уточнении мы открываем их в меньших пробах, чем делали раньше. История Ni, V, Au, U, Не, иттроцеровой группы и т. д. приводит нас к одинаковым выводам. Они находятся всюду и могут быть всюду констатированы; они собраны в состоянии величайшего рассеяния…» Как видим, Вернадский преодолел «минералогическое мышление», объектом исследования для него стал химический элемент. Так Вернадский заложил основы науки об истории атомов Земли — геохимии.
При геохимическом подходе к природе вопрос о среднем содержании химических элементов в земно» коре исключительно важен. Вернадский понял огромной теоретическое значение трудов Кларка для геохимии; «…числа Кларка — долгое время не оказывали влияния на научную мысль, встречали возражения и их огромное значение оценено было лишь за последнее десятилетие» (Избранные сочинения. Т. I, 1954, с. 28),— писал Вернадский в 1927 г. И далее: «Кларк не ставил — резко и определенно — задачу геохимии как задачу изучения истории атомов планеты; это течение геохимии возникло позже и вне его мысли (в трудах Вернадского.— А. П.) Но благодаря тому реальному значению, какое возымели числа Кларка в новых учениях об атомах, тому влиянию, какое они оказывали на физическую и химическую мысль XX столетия, его работа целиком вошла впредставления, слагавшиеся вне его кругозора» (Там же).
Проблема определения среднего состава земной коры стала одной из ведущих в геохимии, она увлекла многих выдающихся русских и зарубежных геохимиков — Вернадского, Ферсмана, Гольдшмидта, Хевеши Панета и других.
Первая сводка Кларка 1889 г. содержала лишь 10 элементов, а в последней, опубликованной в 1924 г. (совместно с Г. Вашингтоном), были данные уже о 50 элементах. Отдавая должное научному подвигу Кларка, свыше 40 лет посвятившего определению состава земной коры, А. Е. Ферсман в 1923 г. предложил термином «кларк» обозначать среднее содержание химического элемента в земной коре, какой-либо ее части, Земле в целом, а также в планетах и других космических объектах. Мы говорим о кларках Мирового океана, живых организмов, Луны и т. д. Например, кларк железа в земной коре составляет 4,65%, а в Мировом океане — 1•10-6%, т. е. таково среднее содержание этого металла в горных породах и морской воде.
В начале своей работы Кларк интересовался преимущественно распределением главных элементов в земной коре. В эти же годы (с 1898 г.) норвежский ученый И. Фохт пытался определить кларки меди, цинка, олова, свинца, никеля, марганца и других тяжелых металлов. Зная отношение марганца, никеля, кобальта к железу в различных минералах и породах и используя кларк железа, вычисленный Кларком, Фохт путем пересчета определил и кларки тяжелых металлов. Для цветных металлов Фохт использовал еще более остроумный прием. Оперируя данными о ценах различных металлов на мировом рынке, учитывая потребление этих металлов промышленностью, Фохт рассчитал кларки меди, цинка и других цветных металлов. Конечно, подобный метод не был точным, но в ряде случаев он дал приближенно удовлетворительные результаты. «Фохт, несомненно, явился одним из главнейших минералогов, поддержавших значение начатой Кларком работы, которую, в общем, долгое время мало ценили, а некоторые считали даже «совершенно лишней забавой», тогда как один Фохт на Западе и В. Вернадский в Союзе вводили это понятие не только в свою научную работу, но и в преподавание минералогии» (А. Е. Ферсман. Геохимия. Л., Госхимиздат, 1933, т. I, с. 139),— писал Ферсман в 1933 г.
В начале века накопление многих тысяч определений для вычисления кларков редких элементов представляло большие трудности из-за несовершенства анализ ических методов. Поэтому изготовлялись смеси из 300—400 индивидуальных образцов и в них определялось количество редких элементов. Понятно, что в одной пробе можно было во всеоружии всех тонкостей химического анализа установить ничтожные количества элементов. При вычислении кларков радиоактивных элементов учитывалось, что радон, радий и другие редчайшие элементы образуются за счет распада сравнительно распространенного в литосфере урана (кларк 2,5•10-40%)). Зная содержание урана в породе, можно было рассчитать и количество равновесного с ним радия. Таким путем был установлен кларк радия в литосфере, близкий к 2•10-10%.
Современные методы — радиометрия, радиоактивационный, рентгеновский, атомно-абсорбционный и другие анализы позволяют с большой точностью и чувствительностью определять содержание химических элементов в горных породах и минералах. По сравнению с концом XIX века количество данных возросло во много раз, что привело к изменению представлений о кларках некоторых элементов. Например, И. Фохт в 1898 г. считал кларк германия очень низким — n•10-10% (n — числа от 1 до 9). Германий был еще слабо изучен, минералы его не были известны. Создавалось впечатление о крайнем рассеянии этого элемента. Практического значения германий не имел. Спустя четверть века, в 1924 г, Кларк и Вашингтон все еще оценивали кларк германия в п•10-9%. Но вскоре Гольдшмидт и его помощники обнаружили германий в углях (до 0•n%). Были усовершенствованы методы анализа, и что самое главное — в середине XX века германий стал использоваться в промышленности. Он оказался прекрасным полупроводником, в 1948 г. появился первый германиевый транзистор. Редкий металл приобрел огромное значение в радиотехнике и других отраслях. Встал вопрос о поисках сырья германия, началось детальное изучение его геохимии. Анализировались самые различные горные породы и руды, был получен огромный новый фактический материал, который показал, что германий не так уж редок в земной коре. Его кларк в литосфере равен 1,4•10-4%, т. е. почти такой же, как у мышьяка, олова, давно уже хорошо знакомых человечеству. Германия в земной коре много больше, чем золота, серебра, платины. По сравнению с рассчетами Фохта кларк германия вырос в миллион раз!
Установление кларка элемента — это в первую очередь огромный труд, сложности которого мы покажем на примере исследований советского ученого А. А. Саукова по геохимии ртути — элемента еще более редкого, чем германий.
Ртуть известна с глубокой древности, ее знали египтяне еще в 3-м тысячелетии до нашей эры. Соединения ртути использовались и как краски, и как лекарства, а позднее «жидкое серебро» нашло применение во многих отраслях техники.
Геологам были известны месторождения ртути, но ее содержание в горных породах практически не изучалось, так как для этого были необходимы очень точные аналитические методы. Такой новый метод в 1938 г. разработал А. А. Сауков. В результате стало возможным определять ртуть в любых горных породах. Были проанализированы многие сотни образцов горных пород и в итоге уточнен кларк ртути. Оказалось, что старые данные (1•10-4%) сильно завышены, кларк ртути понизился начти на 2 порядка и был установлен в размере 7,7•10-6%.
В дальнейшем Сауков продолжал изучать геохимию ртути, и в 1942 г. в самый разгар Великой Отечественной войны защитил докторскую диссертацию на тему «Геохимия ртути». Книга с таким названием была опубликована Академией наук СССР в 1946 г., а в 1947 г. удостоена Государственной премии. Интерес к геохимии ртути Сауков привил своим ученикам и до последних лет жизни (он скончался в 1964 г.) продолжал исследования в этом направлении. В 1972 г. издательство «Наука» опубликовало книгу «Очерки геохимии ртути», ее авторы — А. А. Сауков и его ученики Н. X. Айдиньян и Н. А. Озерова. Большой новый фактический материал позволил уточнить кларк ртути, он стал еще ниже — 4,5•10-6%.
Не менее сложна и интересна история установления кларков других химических элементов: Среди ученых — «охотников за кларками» — следует отметить, кроме уже известных нам геохимиков, также. И. и В. Ноддаков, открывших в 1925 г. новый хлимический элемент рений; венгерского геохимика Д. Хевеши вместе с Д. Костером открывшего в 1923 г. элемент крайнего рассеяния — гафний (не известно ни одного собственного минерала!).
Со дня опубликования первой таблицы Кларка прошло почти 100 лет, проделана гигантская работа, мы располагаем более точными данными о кларках большинства элементов. Но все еще не установлены кларки платины и платиноидов, инертных газов, других рассеянных элементов. Даже кларки многих распространенных элементов нуждаются в уточнении. С этой целью в последние годы при подсчетах кларков стали учитывать объемы и массы отдельных типов пород, геологические и геофизические данные о строении различных участков земной коры, например материков и океанов. Такой более точный метод был использован в 1956 г. американским геохимиком А. Полдервартом, а позднее развит в нашей стране А. Б. Роновым и А. А. Ярошевским (1967), А. А. Беусом (1972) и другими геохимиками. Вычисление кларков, по-прежнему, одна из главных задач геохимии! (См. таблицу в конце книги).
Источник