Східноєвропейська рівнина ділянки земної кори
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Локалізація Східноєвропейської рівнини на карті Європи
Східноєвропейська рівнина (Руська рівнина) — одна з найбільших рівнин земної кулі, розташована в більшій, східній частині Європи. На півночі омивається водами Білого і Баренцового, а на півдні — Чорного, Азовського і Каспійського морів. На північному заході обмежена Скандинавськими горами, на заході і південному заході — горами Центральної Європи (Судети тощо) і Карпатами, на південному сході — Кавказом, на сході — Уралом і Мугоджарами. У межах Кримського півострова межа рівнини проходить по північному підніжжю Кримських гір.
У геоструктурному відношенні Східноєвропейська рівнина в основному відповідає Східноєвропейській платформі. У її основі залягають сильно дислоковані кристалічні породи докембрію, які виходять на поверхню в межах Балтійського і Українського щитів. У решті значно більшої частини платформи кристалічні породи приховані під товщею пологозалягаючих осадових порід, що складають Східноєвропейську плиту. Південна частина рівнини (від Азовського до Каспійського моря) відповідає Скіфський плиті, де під чохлом платформних осадових утворень залягають породи сильно дислокованого герцинського фундаменту.
Східно-Європейська рівнина поділяється на дві нерівні частини: цокольно-денудаційну рівнину на Балтійському кристалічному щиті і Руську рівнину з ерозійно-денудаційним і акумулятивним рельєфом на Руській і Скіфській плитах. Цокольно-денудаційні низовини і височини на Балтійському щиті з висотою до 300—600 м (Манселька, Суоменселька, Західно-Карельська тощо) включають ділянки масивних горбкуватостей і плоскогір’їв з висотами понад 1 000 м (масив Хібіни до 1 190 м). Рельєф щита виник в результаті тривалої континентальної денудації і препарування структурних форм, складених відносно міцними породами. Пряму дію на рельєф здійснили тектонічні рухи новітнього часу, особливо розломи, що обмежують масиви і западини, долини річок і улоговини численних озер. В антропогеновий час територія Балтійського щита була центром зледеніння, тому тут поширені молоді форми льодовикового рельєфу.
В межах Східноєвропейської рівнини потужний чохол платформних відкладень залягає майже горизонтально, формуючи акумулятивні і пластово-денудаційні низовини і височини, що в основному відповідають пониженням і підвищенням складчастої основи. Місцями складчастий фундамент виступає на поверхню, формуючи цокольно-денудаційні височини і кряжі (Придніпровська і Приазовська височини, Тіманський і Донецький кряжі).
Середня висота Східноєвропейської рівнини близько 170 м. Найменші висоти розташовані на узбережжі Каспійського моря, рівень якого на 27,6 м нижчий від рівня Світового океану. Височини піднімаються до 300—350 м над рівнем моря (Подільська височина, до 471 м). Перевищення вододілів над долинами в середньому становлять 20—60 м.
Східноєвропейська рівнина поділяється на три морфологічні зони. У північній частині поширені пластово-денудаційні низовини і височини доантропогенового віку з накладеними на них формами рельєфу льодовикового і водно-льодовикового походження. Льодовиково-акумулятивні форми найбільш виражені на північному заході, в області останнього (валдайського) заледеніння, де простягаються горбисті пасма і височини: Балтійська, Валдайська, Вепсовська, Белозерська, Коношсько-Няндомська. Це область Поозер’я з характерною для неї великою кількістю озер (Чудське, Псковське, Ільмень, Верхньоволзькі озера, Біле, Кубенське, Воже тощо).
Джерела[ред. | ред. код]
- Восточно-Европейская равнина (рос.)
Посилання[ред. | ред. код]
- Географічні карти України
- ↑ GEOnet Names Server
- ↑ GEOnet Names Server — 2018.
Источник
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Кора.
Земна́ кора́ — зовнішній шар земної кулі, одна зі структурних оболонок планети, як ядро, мантія. Земна кора є твердим утворенням товщиною 5—40 км, що становить 0,1—0,5 % радіуса Землі. Від мантії Землі відокремлена поверхнею Мохоровичича. Фактично земна кора ніби плаває на поверхні магми, і тому на планеті спостерігаються її деформації та рухи. В основі сучасних уявлень про структуру лежать геофізичні дані про швидкість поширення пружних (переважно поперечних) хвиль.
Типи земної кори[ред. | ред. код]
Схематичний профіль перехідної зони «континент-океан»
Земна кора відрізняється під материками та океанами за складом та потужністю. Розрізняють материкову та океанічну земну кору, що різняться за складом, будовою, потужністю й іншими характеристиками. У залежності від густини порід, що її складають, у корі виділяють три шари: «базальтовий», «гранітний» та осадовий.
Потужність континентальної кори в залежності від тектонічних умов становить від 25-45 км (на платформах) до 60-80 км (в областях гороутворення). У континентальній корі розрізняють осадовий (до 20-25 км), «гранітний» або «гранітно-метаморфічний» (в середньому 15 км, густина порід 2,6-2,7 т/м³) і «базальтовий» (20-35 км, густина порід 2,7-3,0 т/м³) шари. Назви «гранітного» і «базальтового» шарів умовні і історично пов’язані з виділенням межі Конрада, яка їх розділяє. Обидва ці шари іноді об’єднують в поняття консолідованої кори.
Основна відмінності океанічної кори від континентальної — відсутність «гранітного» шару, істотно менша потужність (2-10 км), більш молодий вік (юра, крейда, кайнозой), велика латеральна однорідність. Океанічна кора складається з трьох шарів. Перший шар, або осадовий, має потужність до 1-2 км. Другий шар — вулканічний, або акустичний підмурівок, має в середньому потужність 1-2 км (за іншими даними, 1,2-1,8 км). Детальні дослідження дозволили розділити його на три горизонти (2А, 2В і 2С). Третій шар океанічної кори — «базальтовий» потужністю 4-8 км (інші дані — від 2 до 5 км).
Вік[ред. | ред. код]
Материкова земна кора є послідовним нашаруванням осадових гірських порід різного віку. Нижні горизонти таких нашарувань є найстаршими. Часто вони можуть бути метаморфізованими, тобто такими, які пройшли певну термічну обробку в земних надрах. Вік гірських порід визначають застосовуючи спеціальні методи. Цим займається наука геохронологія. Великою кількістю радіологічних досліджень доведено, що вік найстарших гірських порід земної кори за торієм-232 є не більшим ніж 3,5 мільярда років. Тому прийнято вважати, що вік найстарших гірських порід земної кори не перевищує 3,5 млрд років — а вік нашої планети — приблизно 5 млрд. років.
Протягом перших 2 млрд років, можливо, сформувалося від 50 % до 70-80 % всієї сучасної континентальної кори, в наступні 2 млрд років — щонайбільше 40 %, і лише близько 10 % — за останні 500 млн років, тобто у фанерозої. Переломний момент в розвитку земної кори мав місце у пізньому докембрії, коли в умовах існування великих плит вже зрілої континентальної кори стали можливі великомасштабні горизонтальні переміщення, що супроводжувалися субдукцією та обдукцією новоутвореної літосфери. З цього часу утворення і розвиток земної кори відбувається в геодинамічній обстановці, зумовленій механізмом тектоніки плит.
Рухи[ред. | ред. код]
Земна кора, як і гідросфера, є рухомою системою. Глибинними розломами земна кора розділена на блоки. В результаті взаємодії двох сил — тяжіння Землі до Місяця і відцентрової внаслідок обертання Місяця навколо Землі, виникають добові вертикальні рухи земної кори а також припливи і відпливи води в океанах і морях. Подібно такі рухи відбуваються за рахунок обертання Землі разом з Місяцем довкола Сонця. Встановлено, що такі плавні рухи земної кори відбуваються двічі протягом доби і досягають амплітуди декількох десятків сантиметрів. Напрямки цих рухів не є постійними, вони періодично змінюються. У масштабі мільйонів років вони викликали затоплення морем величезних територій і навпаки — виникнення та ріст гірських масивів. Унаслідок такого піднімання земної кори ростуть молоді гори, наприклад структури альпійської гірської системи, до якої належать і Крим, і Карпати. Геофізичними дослідженнями встановлено, що зараз поверхня Карпат піднімається зі швидкістю 0,1 — 10 мм за рік.
Коливальні рухи земної кори[ред. | ред. код]
Повільні плавні безперервні вертикальні переміщення мас гірських порід; одна з форм тектонічних рухів. Причину їх вбачають у глибинних процесах, що відбуваються в мантії Землі, деякі вчені — у космогенних процесах. Коливальні рухи земної кори впливають на зміни рівня Світового океану, що є однією з причин трансгресій та регресій моря, на склад, шаруватість і потужність осадів, на інтенсивність процесів денудації тощо.
Радіальні рухи земної кори[ред. | ред. код]
Рухи земної кори, паралельні радіусу Землі. Протікають повільно або швидко, при землетрусах — стрибкоподібно. Нерідко називаються коливальними рухами земної кори.
Основні тектонічні елементи земної кори[ред. | ред. код]
Найбільш древні і тектонічно малорухливі обширні області материків — древні платформи (кратони), утворені фундаментом з метаморфічних порід докембрійської, в основі архейської і ранньопротерозойської доби, які виступають на поверхню в межах щитів, і платформних чохлів. Євразія поділяється на такі платформи: Східноєвропейська, Сибірська, Китайсько-Корейська, Південнокитайська, Індостанська, Аравійська. На других материках — по одній платформі більш великих розмірів. Інший основний тип тектонічних областей материків і перехідних зон — широкі і досить протяжні рухомі пояси, що виникли 1,6-1 млрд років тому і які протягом пізнього протерозою і фанерозою пройшли складну історію тектонічного розвитку.
Головні типи сучасних тектонічних областей ложа океанів — їх рухомі зони — так звані серединно-океанічні рифтові пояси і розташовані між ними і околицями материків більш стабільні області — океанічні плити.
| Глибина[3] км | Шари | Щільність г/см³ | |
|---|---|---|---|
| 0-60 | Літосфера | — | |
| 0-35(75) | Земна кора | 2,2-2,9 | |
| 35-60 | … Верхня мантія Землі | 3,4-4,4 | |
| 35-2890 | Мантія | 3,4-5,6 | |
| 70—150(400) | … Астеносфера | — | |
| 2890-5100 | Зовнішнє ядро | 9,9-12,2 | |
| 5100-6378 | Внутрішнє ядро | 12,8-13,1 |
Хімічний склад[ред. | ред. код]
Більшість (99,79 %) маси кори припадає усього на 9 елементів, масові частки яких представлені в наступній таблиці[4]:
Оскільки кисень і кремній є найбільш поширеними елементами, їх сполуки — силікати, є основними породооутворюючими породами земної кори.
Див. також[ред. | ред. код]
- Континентальна земна кора
- Океанічна земна кора
- Перехідні зони «континент-океан»
Примітки[ред. | ред. код]
Джерела[ред. | ред. код]
- Дослідження гравітаційного поля, топографії океану та рухів земної кори в регіоні Антарктики: монографія / О. М. Марченко, К. Р. Третяк, А. Я. Кульчицький та ін. ; за заг. ред. О. М. Марченка, К. Р. Третяка ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Л. : Вид-во Львів. політехніки, 2012. — 308 c. : іл., 6 окр. арк. іл. — Бібліогр.: с. 294—304 (221 назва). — ISBN 978-617-607-206-5
- Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — : Східний видавничий дім, 2004—2013.
- Третяк П. Р. Лісівнича історія. Навчальний посібник. — Львів, 2002.
Источник
В Євразії є ділянки земної кори дуже різні за віком. Крім того, материк лежить і на кордоні кількох літосферних плит. Це визначає і велика різноманітність великих форм рельєфу, і надзвичайне багатство материка різноманітними корисними копалинами. Великі площі займають і обширні низовинні рівнини (поступаються за розмірами тільки Амазонської низовини), і грандіозні гірські країни.
Одна з особливостей Євразії в тому, що територію Євразії перетинають обидва пояси сучасної складчастості – Альпійсько-Гімалайський і Тихоокеанський. Тут активно проявляються землетруси і вулканізм (рис. 160). За інтенсивністю і частотою руйнівних землетрусів з Євразією може зрівнятися тільки Південна Америка. Особливо характерні землетрусу для Центральної та Східної Азії, Малайського архіпелагу. Діючі та дрімаючі вулкани існують на острівних дугах Тихоокеанського вогняного кільця (Ключевська Сопка, Фудзіяма), в Середземномор’ї (Етна), Ісландії (Гекла). Багато вимерлих вулканів на Кавказі, Вірменському нагір’я. Однак людство знає, що згаслий вулкан може прокинутися. Так сталося з італійським Везувієм і індонезійським Кракатау, розташованим між островами Ява і Суматра.
Основні гірські системи Євразії: Гімалаї, Альпи, Кавказ, Гіндукуш, Каракорум, Тянь-Шань, Памір, Куньлунь, Алтай, Саяни, гори Північно-Східного Сибіру.
Основні рівнини Євразії: Східно-Європейська рівнина, Західно-Сибірська рівнина, Туранська низовина, Велика Китайська рівнина, Гангська низовина, Месопотамська низовина.
Інша особливість Євразії – підняття і опускання земної кори в кайнозойську еру, які проявилися тут сильніше і ширше, ніж де-небудь на Землі. Опускання призвели до затоплення багатьох окраїн материка і відокремлення островів (наприклад, Британських). Підняття охопили не тільки молоді складчасті ділянки, але і багато стародавніх структури (передньоазіатські нагір’я, Памір, Тибет). Омолодження випробували середньовисотні гори Уралу, Середньої Європи, Скандинавії. Тому в Євразії так багато піднесених територій і розташовані найвищі гірські системи – Гімалаї, Каракорум, Гіндукуш, Тянь-Шань – з вершинами, що перевищують 7000-8000 м.
Середня висота Євразії – 840 м; гори і плоскогір’я займають близько 65% території материка.
Як і всюди на Землі, в формуванні рельєфу Євразії активну роль відіграють зовнішні сили. Найвідоміший результат роботи поверхневих вод – річкові долини, а вітру – дюни і бархани. Вода (в тому числі лід) і вітер переносять і перерозподіляють пухкі продукти вивітрювання, створюючи на гігантських просторах материка найрізноманітніші форми рельєфу на Землі.
Наприклад, еолові (створені роботою вітру) форми рельєфу нерідкі в пустельних внутрішніх районах. Зокрема, в Центральній Азії зустрічаються скелі у вигляді грибів, арок, колон, химерних фігур. У багатьох місцях на континенті широко поширені карстові форми, що утворилися внаслідок розчинення гірських порід (вапняку, гіпсу та ін.) Водою або органічними кислотами (рис. 161). Класичний район з безліччю карстових форм (карстові воронки, блюдця, колодязі, шахти і ін.) – Середземномор’ї. Характерний карст і для Кавказу, Криму, Тянь-Шаню, а також для Південно-Східної Азії.
Сильний вплив на рельєф Євразії, як і Північної Америки, зробило стародавнє заледеніння. Величезні території, зайняті багаторічною мерзлотою, багато в чому його спадщина. У цих місцях форми рельєфу часто пов’язані з протаивания або, навпаки, спученням мерзлої товщі. При таненні покривних льодовиків формувалися особливі форми рельєфу, поширені на півночі материка (згадайте, що таке морена). Сучасне заледеніння розвинене в багатьох горах. Порізані береги Скандинавського півострова – результат роботи льодовика. Крім фіордів Скандинавії, в Євразії ми зустрінемо і скуті льодом берега Арктики, і лимани внутрішніх морів, і гігантські дельти Гангу і Олени, і стрімкі береги далекосхідних морів, і коралові берега на азіатському шельфі Індійського океану.
В Євразії найбільше найвищих гір і самих великих рівнин землі. У підставі материка кілька древніх платформ.
Источник
