Вкорінення магми в товщу земної кори по розломах
За останніми даними вік найбільш давніх гірських порід земної кори досягає приблизно 3,8 млрд. років. Для визначення віку гірських порід у роках застосовують декілька геохронологічних методів, основаних на явищі радіоактивного розпаду. При цьому використовують головним чином радіоактивні ізотопи урану, торію, рубіцію калію, вуглецю і водню. Для деяких спеціальних робіт застосовують також багато інших ізотопів.
Зазначені ізотопи нестабільні, вони постійно розкладаються з характерними швидкостями розпаду, які виражають періодами напіврозпаду. Для того щоб визначити вік, необхідно знайти відношення новоутвореного елементу до маси материнського елементу. Радіоактивні ізотопи відіграють роль атомного годинника, який почав свій хід з моменту кристалізації мінералу.
Найточніший метод визначення абсолютного віку порід полягає в обчисленні відношення кількості радіоактивного урану до кількості свинцю, що міститься в розглядуваній породі. Справа в тому, що свинець є кінцевим продуктом довільного розпаду урану. Швидкість цього процесу відома точно, і змінити її не можна жодним способом. Чим менше урану лишилось і чим більше свинцю стало в породі, тим більший її вік.
З методів визначення відносного віку найбільшою популярністю користуються стратиграфічний, петрографічний і палеонтологічний методи. Стратиграфічний метод базується на вивченні положення гірських порід у земній корі. Шари, які в просторовому положенні залягають вище розглядуваних, вважаються за часом утворення більш молодими, ніж підстилаючі їх породи. Петрографічним методом розв’язується питання про вік шляхом зіставлення мінерального складу, виду і умов утворення порід, виходи яких просторово не збігаються. Найбільш широко і ефективно застосовують у геологічній практиці палеонтологічний метод, оснований на вивченні викопних решток вимерлих організмів. Достовірно встановлено, наприклад, що в різновікових пластах осадових порід зустрічаються специфічні комплекси залишків організмів, які характеризують розвиток тваринного і рослинного світу в ту чи іншу геологічну епоху. Порівняння цих залишків дає можливість судити про відносний вік гірських порід і скласти уявлення про еволюцію органічного світу Землі.
Історія розвитку земної кори нараховує близько 3,5—4 млрд. років. Цей час називають геологічним. Геохронологія земної кори — це поділ геологічного часу на більш дрібні одиниці часу. Геологічну історію Землі поділяють на ери, періоди та епохи (табл. 3). Геохронологічна шкала була прийнята для загального користування на другій сесії Міжнародного геологічного конгресу в 1981 р.
Геологічні дані свідчать, що уже в архейську еру існувала земна кора, яка була складена породами, подібними до сучасних кристалічних і осадових. Звідси випливає припущення, що основні геологічні процеси відбувалися так, як і в пізніші епохи, — з участю води й повітря. Очевидно, існували материки і океани, відбувалися зміни пір року, періоди потепління змінювалися похолоданням з утворенням льодовиків. З того часу намітилася загальна тенденція розвитку структури земної кори в бік розростання платформ за рахунок геосинкліналей.
Наприкінці архейської — на початку протерозойської ери проявилися найдавніші складко утворювальні рухи, які привели до виникнення перших платформ, або протоплатформ. У кінці протерозою на величезних просторах відбувалася інтенсивна складчастість, яку названо байкальською. Вона викликала підняття грандіозних складчастих структур гірських областей, названих байкалідами. Численними розломами з надр на поверхню Землі піднімалися лавові потоки магми, які істотно збільшували товщину земної кори.
Таблиця 3. Основні етапи розвитку земної кори
Бра | Період та його індекс | Цикли гороутворення | Основні геологічні події. Вигляд земної поверхні |
1 | 2 | 3 | 4 |
Кайнозойська, 65 млн років | Четвертинний, або антропогенний, 1,8 млн років, Q | Альпійський | Неодноразові зледеніння. Формування сучасного рельєфу. Поява людини |
Неогеновий, 21 млн років, N | Утворення гір: Карпат, Кавказу, Тянь-Шаню, Паміру, Камчатки. Інтенсивна вулканічна діяльність. Відокремлення морів: Середземного, Чорного, Каспійського, Аральського. Розвиток людиноподібних мавп | ||
Палеогеновий, 42 млн років, Р | Руйнування мезозойських гір. Початок альпійської складчатості | ||
Мезозойська, 170 млн років | Крейдовий, 75 млн років, К | Мезозойський | Початок утворення гір: Карпат, Криму, Кавказу, Паміру, Верхоянсько-Колимських, Далекосхідних. Виникнення покритонасінних рослин. Вимирання мезозойських плазунів, розвиток птахів |
Юрський, 60 млн років, І | Могутня складчатість, розломи материків, вилив магми і проникнення в товщу земної кори. Утворення сучасних океанів, внутрішньоматерикових морів, заболочених низовин на суші. Жаркий вологий клімат | ||
Тріасовий, 85 млн років, Т | Підняття материків і відступання моря. Руйнування герцинських гір (Уральські, Алтайські, Північний Тянь-Шань), утворення рівнинного рельєфу. Вимирання давніх і виникнення мезозойських плазунів. Поява ссавців | ||
Палеозойська, 345 млн років | Пермський 55 млн років, Р | Герцинський | Завершення герцинської складчатості й утворення гір: Уралу, Тянь-Шаню (південні пасма), Алтаю. Сухий клімат. Поступове зникнення лісів 3 деревоподібних папоротей, хвощів і плаунів |
Продовження табл. 3
1 | 2 | 3 | 4 |
Кам’яновугільний (карбон), 60 млн років, С | Розмивання каледонських гірських пасм. Герцинське гороутворення. Збільшення заболочених низовин. Жаркий вологий клімат. Розвиток розкішної флори, плаунів, хвощів і деревоподібних папоротей. Поява плазунів. Розквіт земноводних | ||
Девонський, 60 млн років, D | Каледонський | Зменшення площі морів. Жаркий клімат, перші пустелі. Вихід хребетних 3 води на сушу, поява земноводних. Велике поширення наземних рослин. Виникнення голонасінних рослин | |
Силурійський, 25 млн років, S | Головна фаза каледонської складчатості й утворення гір: Саян, Алтаю, північної частини Тянь-Шаню. Поява риб | ||
Ордовицький, 45 млн років, О | Байкальський | Зменшення морських басейнів. Потужний вулканізм. Поява перших наземних безхребетних тварин | |
Кембрійський, 100 млн років, С | Зниження материків і затоплення великих просторів морями. Завершення байкальського гороутворення | ||
Протерозойська, близько 2000 млн років, Pt Архейський, понад 2000 млн років, Аг | Головна фаза байкальської складчатості й утворення гірських хребтів Прибайкалля й Забайкалля. Сильний вулканізм. Органічний світ — безскелетні м’якотілі організми (з них не утворилося окам’янілостей, трапляються їхні відбитки) | ||
З докембрійським етапом пов’язане формування основних родовищ різних корисних копалин — руд чорних і кольорових металів, рідких і розсіяних елементів, золота, фосфоритів, алюмінієвої сировини, графіту, слюди, кварцу, лабрадориту, граніту, мармуру та ін. В цей час утворилися, зокрема, родовища залізних руд Кривого Рогу І Курської магнітної аномалії, багато інших нині добре відомих і розроблюваних родовищ на території давніх тектонічних структур.
У палеозойську еру відбувалися два великі тектонічні цикли: каледонський і герцинський. Каледонський тектонічний цикл (нижній кембрій — силур) почався загальним підняттям материків та гороутворенням. У середині циклу підняття змінилися опусканням, підсилився вулканізм. Останній етап цього циклу відзначався новими підняттями та складкоутворенням. Кожний етап циклу означав регресію або трансгресію моря, які супроводжувалися змінами клімату.
Герцинський цикл охоплював нижній девон, карбон і перм. У цілому він повторює етапи каледонського циклу: загальне підняття змінюється опусканням, наприкінці його знову відбувається підняття. Кожний етап цього тектонічного циклу викликав істотні зміни в розподілі суші і моря, впливав на будову земної кори.
Великі зміни в розвитку земної кори відбулися також в мезозойсько-кайнозойському (альпійському) тектонічному циклі. На цьому етапі розвитку Землі, який мав багато спільного з обома попередніми циклами, значного розвитку набув тваринний світ. Саме завдяки інтенсивній діяльності живих організмів, а також з їх залишків утворилися специфічні гірські породи і корисні копалини органогенного походження. Значні території суші в Південній півкулі покрилися льодовиками.
Найновіший етап почався в четвертинному періоді. На його початку розвинулося могутнє зледеніння на півночі і в помірних широтах Європи і Північної Америки. Площа максимального дніпровського зледеніння дорівнювала 47 млн км. Найзнаменитішою подією цього етапу стала поява розумної істоти — людини, тому й період називається ще антропогенним. На сучасному етапі внаслідок своєї господарської діяльності людство все більш активно впливає на розвиток природних процесів.
Источник
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Кора.
Земна́ кора́ — зовнішній шар земної кулі, одна зі структурних оболонок планети, як ядро, мантія. Земна кора є твердим утворенням товщиною 5—40 км, що становить 0,1—0,5 % радіуса Землі. Від мантії Землі відокремлена поверхнею Мохоровичича. Фактично земна кора ніби плаває на поверхні магми, і тому на планеті спостерігаються її деформації та рухи. В основі сучасних уявлень про структуру лежать геофізичні дані про швидкість поширення пружних (переважно поперечних) хвиль.
Типи земної кори[ред. | ред. код]
Схематичний профіль перехідної зони «континент-океан»
Земна кора відрізняється під материками та океанами за складом та потужністю. Розрізняють материкову та океанічну земну кору, що різняться за складом, будовою, потужністю й іншими характеристиками. У залежності від густини порід, що її складають, у корі виділяють три шари: «базальтовий», «гранітний» та осадовий.
Потужність континентальної кори в залежності від тектонічних умов становить від 25-45 км (на платформах) до 60-80 км (в областях гороутворення). У континентальній корі розрізняють осадовий (до 20-25 км), «гранітний» або «гранітно-метаморфічний» (в середньому 15 км, густина порід 2,6-2,7 т/м³) і «базальтовий» (20-35 км, густина порід 2,7-3,0 т/м³) шари. Назви «гранітного» і «базальтового» шарів умовні і історично пов’язані з виділенням межі Конрада, яка їх розділяє. Обидва ці шари іноді об’єднують в поняття консолідованої кори.
Основна відмінності океанічної кори від континентальної — відсутність «гранітного» шару, істотно менша потужність (2-10 км), більш молодий вік (юра, крейда, кайнозой), велика латеральна однорідність. Океанічна кора складається з трьох шарів. Перший шар, або осадовий, має потужність до 1-2 км. Другий шар — вулканічний, або акустичний підмурівок, має в середньому потужність 1-2 км (за іншими даними, 1,2-1,8 км). Детальні дослідження дозволили розділити його на три горизонти (2А, 2В і 2С). Третій шар океанічної кори — «базальтовий» потужністю 4-8 км (інші дані — від 2 до 5 км).
Вік[ред. | ред. код]
Материкова земна кора є послідовним нашаруванням осадових гірських порід різного віку. Нижні горизонти таких нашарувань є найстаршими. Часто вони можуть бути метаморфізованими, тобто такими, які пройшли певну термічну обробку в земних надрах. Вік гірських порід визначають застосовуючи спеціальні методи. Цим займається наука геохронологія. Великою кількістю радіологічних досліджень доведено, що вік найстарших гірських порід земної кори за торієм-232 є не більшим ніж 3,5 мільярда років. Тому прийнято вважати, що вік найстарших гірських порід земної кори не перевищує 3,5 млрд років — а вік нашої планети — приблизно 5 млрд. років.
Протягом перших 2 млрд років, можливо, сформувалося від 50 % до 70-80 % всієї сучасної континентальної кори, в наступні 2 млрд років — щонайбільше 40 %, і лише близько 10 % — за останні 500 млн років, тобто у фанерозої. Переломний момент в розвитку земної кори мав місце у пізньому докембрії, коли в умовах існування великих плит вже зрілої континентальної кори стали можливі великомасштабні горизонтальні переміщення, що супроводжувалися субдукцією та обдукцією новоутвореної літосфери. З цього часу утворення і розвиток земної кори відбувається в геодинамічній обстановці, зумовленій механізмом тектоніки плит.
Рухи[ред. | ред. код]
Земна кора, як і гідросфера, є рухомою системою. Глибинними розломами земна кора розділена на блоки. В результаті взаємодії двох сил — тяжіння Землі до Місяця і відцентрової внаслідок обертання Місяця навколо Землі, виникають добові вертикальні рухи земної кори а також припливи і відпливи води в океанах і морях. Подібно такі рухи відбуваються за рахунок обертання Землі разом з Місяцем довкола Сонця. Встановлено, що такі плавні рухи земної кори відбуваються двічі протягом доби і досягають амплітуди декількох десятків сантиметрів. Напрямки цих рухів не є постійними, вони періодично змінюються. У масштабі мільйонів років вони викликали затоплення морем величезних територій і навпаки — виникнення та ріст гірських масивів. Унаслідок такого піднімання земної кори ростуть молоді гори, наприклад структури альпійської гірської системи, до якої належать і Крим, і Карпати. Геофізичними дослідженнями встановлено, що зараз поверхня Карпат піднімається зі швидкістю 0,1 — 10 мм за рік.
Коливальні рухи земної кори[ред. | ред. код]
Повільні плавні безперервні вертикальні переміщення мас гірських порід; одна з форм тектонічних рухів. Причину їх вбачають у глибинних процесах, що відбуваються в мантії Землі, деякі вчені — у космогенних процесах. Коливальні рухи земної кори впливають на зміни рівня Світового океану, що є однією з причин трансгресій та регресій моря, на склад, шаруватість і потужність осадів, на інтенсивність процесів денудації тощо.
Радіальні рухи земної кори[ред. | ред. код]
Рухи земної кори, паралельні радіусу Землі. Протікають повільно або швидко, при землетрусах — стрибкоподібно. Нерідко називаються коливальними рухами земної кори.
Основні тектонічні елементи земної кори[ред. | ред. код]
Найбільш древні і тектонічно малорухливі обширні області материків — древні платформи (кратони), утворені фундаментом з метаморфічних порід докембрійської, в основі архейської і ранньопротерозойської доби, які виступають на поверхню в межах щитів, і платформних чохлів. Євразія поділяється на такі платформи: Східноєвропейська, Сибірська, Китайсько-Корейська, Південнокитайська, Індостанська, Аравійська. На других материках — по одній платформі більш великих розмірів. Інший основний тип тектонічних областей материків і перехідних зон — широкі і досить протяжні рухомі пояси, що виникли 1,6-1 млрд років тому і які протягом пізнього протерозою і фанерозою пройшли складну історію тектонічного розвитку.
Головні типи сучасних тектонічних областей ложа океанів — їх рухомі зони — так звані серединно-океанічні рифтові пояси і розташовані між ними і околицями материків більш стабільні області — океанічні плити.
| Глибина[3] км | Шари | Щільність г/см³ | |
|---|---|---|---|
| 0-60 | Літосфера | — | |
| 0-35(75) | Земна кора | 2,2-2,9 | |
| 35-60 | … Верхня мантія Землі | 3,4-4,4 | |
| 35-2890 | Мантія | 3,4-5,6 | |
| 70—150(400) | … Астеносфера | — | |
| 2890-5100 | Зовнішнє ядро | 9,9-12,2 | |
| 5100-6378 | Внутрішнє ядро | 12,8-13,1 |
Хімічний склад[ред. | ред. код]
Більшість (99,79 %) маси кори припадає усього на 9 елементів, масові частки яких представлені в наступній таблиці[4]:
Оскільки кисень і кремній є найбільш поширеними елементами, їх сполуки — силікати, є основними породооутворюючими породами земної кори.
Див. також[ред. | ред. код]
- Континентальна земна кора
- Океанічна земна кора
- Перехідні зони «континент-океан»
Примітки[ред. | ред. код]
Джерела[ред. | ред. код]
- Дослідження гравітаційного поля, топографії океану та рухів земної кори в регіоні Антарктики: монографія / О. М. Марченко, К. Р. Третяк, А. Я. Кульчицький та ін. ; за заг. ред. О. М. Марченка, К. Р. Третяка ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Л. : Вид-во Львів. політехніки, 2012. — 308 c. : іл., 6 окр. арк. іл. — Бібліогр.: с. 294—304 (221 назва). — ISBN 978-617-607-206-5
- Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — : Східний видавничий дім, 2004—2013.
- Третяк П. Р. Лісівнича історія. Навчальний посібник. — Львів, 2002.
Источник
океанічних хребтів, а також
південно-східну частину Середземного
моря. Існують також чисто океанічні плити,
і прикладом таких може бути Тихоокеанська.
Причина поєднання ділянок континентальної
і океанічної кори в одну плиту полягає,
перш за все, у їх динамічному зв’язку,
а саме в тому, що вони рухаються разом,
як єдине ціле.
Головними структурними елементами
океанів є серединно-океанічні хребти,
які являють собою своєрідні рухливі пояси
з їх осьовими рифтами, і океанські плити,
яким відповідають абісальні улоговини
та підводні підвищення, що їх ускладнюють.
На континентах до основних
структур належать гірські споруди, або орогени (грецк. “орос”
– гора), в межах яких подібно до серединно-океанічних
хребтів спостерігається підвищена ендогенна
активність (землетруси, вулканічні прояви,
тощо), що сприяє виникненню та розвитку
інтенсивних вертикальних і горизонтальних
рухів, а також платформи, до яких належать
тектонічно спокійні, здебільшого асейсмічні
та авулканічні, майже до ізометричної
форми ділянки континентів значних розмірів,
які в геоморфологічному відношенні відповідають,
зазвичай, рівнинним областям. Характерною
властивістю платформ є практично субгоризонтальне
залягання осадових порід, а іноді базальтових
лав. Області земної кори з активним
тектонічним режимом, до яких відносяться
насамперед орогени, ще називають
геосинкліналями, або за термінологією
В.Ю.Хаїна, рухливими геосинклінальними
поясами. Вперше поняття про геосинкліналі
в геологію запровадив у 1873 році американський
геолог Д.Дена, а ще раніше (1857 р.) його
співвітчизник Дж.Холл, сформулював своєрідну
концепцію, згідно з якою гірсько-складчасті
області виникли на місці заповнених морськими
відкладами прогинів у земній корі. Враховуючи,
що загальна форма цих прогинів мала вигляд
синкліналей, а масштаби їх прояву (значна
протяжність, потужність відкладів, яка
свідчила про великі глибини), їх назвали
геосинкліналями. Здебільшого вони
виникають і розвиваються в зоні переходу
від континенту до океану і їх еволюція
сприяє формуванню потужної земної кори.
Зміст розвитку геосинкліналі зводиться
до утворення в земній корі прогину. Цей
процес супроводжується формуванням системи
глибинних розломів, активною вулканічною
діяльністю і заповненням прогину теригенними,
теригенно-карбонатними та кременистими
відкладами. Пізніше виникають локальні
підняття, структура прогину ускладнюється.
Процес підняття окремих ділянок
прогину інтенсифікується і
висхідні рухи переважають над низхідними.
Це призводить до виникнення нових розривних
порушень у корі і поновлення старих, а
по розломах відбувається підняття свіжих
порцій магми, яка вкорінюючись в товщу
осадових та вулканогенних порід застигає,
утворюючи інтрузивні тіла. В кінцевому
результаті всі відклади, які виповнювали
первинний прогин, внаслідок вертикальних
рухів, а також вкорінення магми зминаються
в складки і на місці геосинкліналі виникає
складчаста гірська область. На периферії
таких областей, а також поміж гірськими
хребтами виникають понижені ділянки
рельєфу, зайняті здебільшого алювіальними
низинами, або мілководними морями, в яких
відбувається накопичення потужних товщ
грубоуламкових продуктів, які утворилися
в процесі руйнування гір різноманітними
екзогенними процесами. Такі прогини та
западини відповідно називають передгірськими
та міжгірськими, а теригенні відклади,
які їх виповнюють – моласами.
Внутрішня будова таких гірських
споруд дуже складна. Вони характеризуються
широким розвитком складок, тектонічних
покривів і розривних порушень різних
типів. Вся товща осадових і вулканогенно-осадових
порід пронизана інтрузіями гранітів
і дайками магматитів основного складу.
Результати геологічних досліджень свідчать,
що всі сучасні гірські споруди є результатом
проявлення новітніх тектонічних рухів
впродовж олігоцен – антропогенового
часу. Проте в будові одних гірських областей,
таких як Карпати, Кавказ, Копетдаг, частково
Памір, беруть участь морські відклади
палеогену та неогену, а інші складені
значно древнішими породами –
ранньомезозойськими, палеозойськими
і докембрійськими. Отже гірські споруди
другої групи, які складені до кайнозойськими
породами зазнали складчасто-насувних
деформацій і були вперше підняті у вигляді
гір задовго до неоген-четвертинного часу.
Пізніше ці первинні гірські хребти були
денудовані, нерідко до самого підніжжя,
а в кайнозої зазнали повторного піднімання.
Таким чином, серед гірських
споруд Землі виділяються молоді гори,
і гори, які зазнали відродження. Перші
називають первинними, або епігеосинклінальними
(грец. “епі” – після), а другі – вторинними,
або епіплатформеними. Прикладом останніх
можуть бути Тянь-Шань, Алтай, Саяни, гірські
хребти Прибайкалля. Для первинних орогенів
типовими є склепінні структури, а для
вторинних – склепінно-брилові, або брилові,
які накладені на складну складчасто-насувну
первинну структуру. Другою ознакою
первинного віку гірських споруд є метаморфізм
і гранітизація. Древніші гори складені
сильніше метаморфізованими і гранітизованими
породами в порівнянні з породами молодих
орогенів. Не всі древні складчасті споруди
підлягають новітньому гороутворенню.
Значна їх частина після денудаційного
нівелювання переходить до відносно спокійного
платформового
тектонічного режиму і на їх
місці утворюються неглибокі моря в яких
відбувається накопичення малопотужних
осадків. Так започатковуються платформи
характерною властивістю яких є наявність
двоповерхової будови. Нижній поверх,
або як його здебільшого називають фундамент
платформ складений сильно дислокованими,
метаморфізованими і прорваними гранітоїними
тілами породами, які на доплатформеному
етапі розвитку складали складчасті споруди,
що були в подальшому денудованими до
рівня моря. На породах фундаменту, з кутовим
і стратиграфічним неузгодженням,
субгоризонтально залягають породи верхнього
структурного поверху, який називають
осадовим чохлом платформи. Складений
він практично недислокованими, неметаморфізованими,
малопотужними ( в середньому 3-5 км) осадовими
відкладами мілководно-морських, лагунних
і континентальних фацій.
Платформи складені структурними
елементами вищих порядків, серед яких
основне місце належить щитам і плитам
(ці плити не слід утотожнювати з літосферними
або океанськими).
Щити – це виходи на поверхню
фундаменту платформи, який впродовж усього
платформового етапу розвитку перебував
в стані піднімання. Плитами називаються
частини платформи, які перекриті осадовим
чохлом і протягом усієї історії її розвитку
мали тенденцію до опускання. Плити, в
свою чергу, складені більш дрібними структурними
елементами, серед яких розрізняють синеклізи
і антеклізи. Синеклізи – це широкі, близької
до ізометричної форми западини, під якими
фундамент прогнутий, а антеклізи, навпаки
– пологі, склепіннеподібні, з припіднятим
фундаментом і менш потужним у порівнянні
з
синеклізами чохлом. В основі
(так би мовити “на дні”) синекліз часто
бувають поховані під товщею осадових
порід рифтоподібні структури, в розрізі
яких значне місце належить вулканогенним
породам. Це так звані авлакогени. Нерідко
антеклізи і синеклізи ускладнюються
другорядними структурами, такими як вали
і плакантикліналі. В периферійних частинах
платформ, там де вони межують зі складчастими
поясами, утворюються глибокі западини,
які називаються перикратонними, тобто
ті які виникли на краю кратону або платформи.
Над зонами розломів у фундаменті, де мають
місце вертикальні переміщення блоків,
утворюються так звані флексури – вигини
верств порід чохла без розриву їх суцільності
і зі збереженням паралельності крил.
Всі платформові структури дуже пологі,
що загалом надає верствам порід вигляд
субгоризонтального залягання. Серед
платформ розрізняють древні, або як їх
ще називають кратони, фундамент яких
складений метаморфізованими докембрійськими
породами, а чохол відкладами фанерозою,
і молоді платформи з палеозойським, рідко,
мезозойським фундаментом та мезокайнозойським,
або кайнозойським чохлом. [1]
Висновки
Отже, земна кора – це зовнішня тверда
оболонка Землі. У будові
земної кори виділяють три шари: осадовий
(верхній), складений неметаморфізованими
осадовими породами; гранітний (гранітогнейсів),
складений магматичними, багатими на кремнезем
породами, а також метаморфічними, близькими
за складом до гранітів; базальтовий, складений
основними магматичними і щільними метаморфічними
породами, що збагачені магнієм та залізом .
Найбільш структурними елементами
земної кори, які не тільки відрізняються
за характером її будови, але й чітко простежуються
на поверхні, є континенти і океани.
Головними структурними елементами
океанів є серединно-океанічні хребти
і океанські плити.
На континентах до основних
структур належать гірські споруди, або орогени та платформи.
Список використаної
літератури
1. https://geology.lnu.edu.ua/GEO/E-books/Sivoronov_gen-geo/.pdf
2. https://planetkazemlya.ru/litosfera/kontinentalna-kora/
3. https://ukrmap.su/uk-g7/798.html
4. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BA%D0%
5. Скуратович О. Я. , Коваленко
Р.Р., Круглик Л.І. Географія, 6 клас
6. Смішко Р. М. Геологія
з основами геоморфології / Навчальний
посібник. – Львів: Видавничий центр
ЛНУ імені Івана Франка, 2005 р.
Источник
